mm
Студент Школи журналістики Українського католицького університету

Українська революція 2.0

39

У минулому році ми відзначили сторіччя Української революції. Цю сторінку історії називають періодом національно-визвольних змагань.

Чомусь вважається, що перша спроба завершилася у 1917-му поразкою, проте, можливо, вона все ж була передвістям вільної, незалежної України. Яка врешті решт постала у 1991-му.

Наприкінці ХХ століття здавалося, що найголовніше своє завдання український народ виконав, і в найближчому майбутньому приводів для кривавих іспитів більше не буде. Але із плином часу, зовсім незначного за історичними мірками, таки знадобився і Майдан, а згодом і Революція гідності. Вони сформували нові виклики для країни, що їх верифікувала російська окупація Криму та Східної України.

Коло історії наче повернулося на 100 років назад – у часи, коли Українська Народна Республіка мала захищатися від нападу тієї ж Росії, щоправда, тоді ще більшовицької. Москва, як завжди, не сприйняла автономії української держави, що постала після падіння імперії Романових. Та уряд Центральної Ради не зберіг УНР – військові дії призвели до поразки самостійної ідеї, а відтак і національної революції 1.0.

Передумови агресії «нової» Росії проти незрозумілої для неї нової України лише на перший погляд здаються іншими, насправді ж і в XXI сторіччі мета Москви залишається незмінною – встановлення контролю над стратегічно важливою територією та створення умов для економічного та політичного колапсу України.

У 1917-му еліта УНР так і не дійшла порозуміння, загрузнувши в нескінчених дискусіях щодо ідеології та державного ладу. Демократичні та соціалістичні ідеї начебто й поширювалися у суспільстві, проте вони не відповідали його реальним потребам. Переважну більшість населення України становили селяни, яких скоріше хвилювали питання подальшого життєустрою та власності на землю.

Сьогодні маємо схожу проблему. Чисельні групи впливу пропонують народу переважно популістські ідеї та «реформи», що мінімально відрізняються між собою за змістом. Точніше – його відсутністю. Майдан 2004 року, як на мене, був романтичною спробою позбутися цього безперспективного дискурсу. Коли ж він зазнав невдачі, українцям знадобилося ще 10 років, аби знову кинути виклик владі, що підступно збрехала їм в очі.

Та я не певен, що Революція гідності перемогла. Адже звичайна людина й досі не отримала відповіді на найважливіші для себе питання щодо особистої та суспільної перспективи. Втім, я маю надію, що зерна другого Майдану з часом дадуть свої сходи. Хоча це зростання навряд чи буде безпроблемним.

Пригадаймо, які причини поразки Української революції 1.0? Відсутність політичного лідера, внутрішній розбрат, брак міцної центристської сили, а ще – низький рівень свідомості мас. Та якщо тоді це було закономірно, то нині, після двох Майданів цієї проблеми не мало би бути. На жаль, життя цієї тези не підтвердило. Якщо століття тому українці не зрозуміли пропозицій політиків, то зараз вони взагалі відмовляють так званій еліті у довірі. І це є проблема.

Річ у тім, що наявність героя – невід’ємна умова українського руху. Важко пригадати більш-менш значущу в нашій історії подію, що б не мала яскравого лідера. Колись це були козацькі ватажки, згодом, з появою громадських течій, перші політичні діячі. Як історик, вважаю, Михайла Грушевського, який активно сприяв державній автономії, помилково називають першим президентом України (він просто не встиг збудувати самостійну країну). Хоча важко згадати іншу персоналію того часу, яка б створила йому конкуренцію.

Наразі ж серед українського політикуму ми не знаходимо тих, хто здатний отримати від народу кредит довіри рівня Грушевського. Саме тому, напевне, нам усе більше імпонують культурні діячі. Наприклад, Святослав Вакарчук. Фокус громадської уваги природно зміщується на представників просвітницького спротиву – можливо, вони надихнуть нас новою надією.

Історія циклічна, історія ж України – поготів. Спочатку умови для творення нації та держави бувають сприятливі, однак згодом щось гальмує цей розвиток. Або хтось. Ми знову повертаємося у 1917-й, коли більшовики відправили армію до Києва. Саме тоді, коли Центральна Рада спробувала зреалізувати мрію про автономію України. Хаос революційних часів допоміг Москві подолати спротив війська УНР.

Аналогічний розвиток подій ледь не стався в 2014-му, коли Росія окупувала Крим та влаштувала пожежу на Сході України. Немає жодних сумнівів – цей акт насильства також пов’язаний з революцією. Революцією гідності, успіх якої супроводжувався зрозумілим паралічем перехідної влади.

Отже, ми повернулися на 100 років назад, чи стоїмо на порозі Української революції 2.0? Відповісти на це запитання остаточно поки важко, однак пам’ятаймо, що, на відміну від того ж 1917-го, рушієм останніх змін стала не стара еліта, а молодь!

І нехай нам здається, що, залишившись без харизматичних провідників, Революція гідності зазнає наразі об’єктивної поразки. Справа не в цьому. Маємо розуміти, що вона вже заклала початок позитивних змін. Адже наслідки бурхливих подій 1917 року теж далися взнаки лише наприкінці ХХ століття.

Дем’ян ЛІННИК

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ