За що варто вбити Путіна…

98
Фото: Громадське.Львів

«Менше знаєш, краще спиш»… До моменту знайомства з книгою американського журналіста Девіда Саттера я спала спокійніше. Не те, щоб я не знала, що Путін – тиран та убивця сотень людей (адже тепер моя країна потерпає від його жалюгідної хвороби війни і терору). Книга змусила мене замислитись над тим Злом, яке вже давно не вимірюється кількістю жертв.

Книга Саттера розповідає про шлях Росії до терору та диктатури. Я, справді, не могла заснути після відвертої розмови людини, яка бачила систему Путіна зсередини. Переді мною постали тіні сотень людей, яких знищила його жадоба Влади – над людськими душами та світом багатств та впливів. Вони, замордовані, ніби говорили до мене з безодні призабутих, але не розкритих трагедій.

Саме Девід Саттер (якого мала нагоду побачити цьогоріч на Форумі видавців) на відміну від багатьох західних журналістів, яким промивали мізки, не боявся озвучувати власні версії терористичних провокацій, що мали місце у 1999-му, 2002-му та 2004-му роках.

Девід Саттер (колишній кореспондент Wall Streat Journal та Financial Times у Москві, старший науковий співробітник Гудзонського Інституту та співробітник Школи провідних міжнародних досліджень імені Джонса Гопкінса) написав сотні статей та кілька праць про розпад Радянського Союзу та пострадянську Росію.

Коли відбулись трагедії у московському театрі та бесланській школі, я була ще школяркою. Що могла думати і відчувати школярка, окрім хіба віддаленої скорботи… А тепер я, матір піврічної дитини, читаю про цей вибірковий терор і мені жах підходить до горла.

Вдумайтесь, що пише Саттер. Щоб відволікти увагу росіян від гріхів президента Бориса Єльцина, криміналізації країни, а також, щоб привести до влади маловідомого тоді Володимира Путіна російська ФСБ підриває (висаджує в повітря!) житлові будинки у Буйнакську, Москві (по вул. Гур’янова та на Каширському шосе) та у Волгодонську. Росіян вперто переконували, що підриви будинків – справа чеченських ісламістів, однак політтехнологи тишком говорили, що подібне могли організувати лише російський уряд у співпраці з ФСБ, адже чеченські командири підривали б російських генералів, будівлі МВС, а не безневинних, богу душу не винних простих робітників. Місця вибухів були ретельно очищені, щоб замести сліди і не встановити істину. Захід же, пише Саттер, не міг повірити, що «режим може вбити сотні власних громадян і тримати націю в страху заради збереження влади».

Жорстоко, цинічно, коли жертви дивились телевізор або мирно спали. Три сотні мешканців (!) заплатили ціну за правління Путіна, який прийшов до влади як великий противник тероризму і який, власне, розпочав другу Чеченську війну. Ті, хто розслідував злочини путінського режиму, зокрема і справу про підриви будинків (Анна Політковська та колишній співробітник ФСБ Олександр Литвиненко), поплатились життям. Політковську застрелили в ліфті її будинку у 2006-му, а Литвиненка того ж року отруїли в Лондоні радіаційним полонієм. До речі, під час антипутінських протестів часто з’являються транспаранти з нагадуванням про ці теракти, але офіційно довести, що то був спланований державою масовий злочин, так і не вийшло. Маніпуляції громадською думкою продовжуються.

Про що говорить подальша історія тиранії Путіна? Коли у Баренцовому морі тонув «Курськ», і два десятки російських моряків, що сховались у задньому відсіку човна, очікували від свого президента на порятунок, він відпочивав у Сочі (!) І коли «весь світ затамував подих, російський уряд не бажаючи виказувати слабкість, впродовж чотирьох днів відмовлявся від пропозицій іноземної допомоги»… Ці два десятки душ можна було спасти, якби на те була воля однієї людини… яка на запитання Ларрі Кінга із СNN, що ж насправді трапилось з Курськом, з моторошною усмішкою відповіла «Он утонул…»

Йдемо далі. Під час облоги театру на Дубровці в Москві у жовтні 2002-го більше сотні людей вдусилися смертельно шкідливим газом, бо ФСБ хизувалася блискавично проведеною антитерористичною операцією. Жоден вибуховий пристрій, якими терористи тоді погрожували висадити театр у повітря, не був приведений у дію. 800 непритомних заручників задихались газом. Евакуація постраждалих проводилась дико та хаотично, хоча відповідні органи мали час, щоб  приготуватись і забезпечити карети швидкої допомоги. Результат: 129 людей стали жертвами бездушного показового штурму, при чому дехто помер по дорозі до лікарні в автомобілях, просто під трупами.

Штурм театрального центру, як не дивно, підвищив популярність Путіна, який подавав цю операцію «як рішучу перемогу росіян над терором». Тільки цікаво, пише Саттер, як тоді, коли тривала чеченська війна, у Москві вдалось зібратись цілій групі терористів і місяцями готувати напад, залишаючись непоміченими? При тому, що деякі із терористів до цієї трагедії перебували у в’язницях, однак (!) були звільнені перед облогою. Зрештою, веде далі Саттер, якщо російська влада хотіла дізнатись про організацію нападу, то безглуздо було убивати всіх терористів, які захопили театр. Значить, ФСБ і тут замела сліди.

Адвокат колишніх заручників заявив про десятки нових жертв, що померли згодом, після дії загадкового газу. Тільки Путін, як пише публіцист, продовжував говорити, що газ був «нешкідливим», а заручники померли «від тривалого перебування в нерухомому стані та від хронічних захворювань»… Найменування отруйного газу так і не було оприлюднене для родичів загиблих, які мають право на правду (!) Сергій Юшенков, який очолював комісію, що розслідувала підриви будинків і штурм театру на Дубровці, також був убитий. Очевидно, в інтересах «великого поборника тероризму».

Куди далі веде цинізм Тирана? До душогубства у бесланській школі у вересні 2004-го року. У шкільному спортзалі було доведено до відчаю тисячу людей, в той час як російська влада нахабно занижувала число заручників у майже десяток (!) разів.

Представники російської влади стверджували в інтерв’ю, що не мають наміру штурмувати  школу. Путін навіть сказав, що «головне завдання – врятувати життя заручників». Втім спецназ вже готувався до штурму, проводячи репетиції у покинутій школі за кілометр від Беслана.

Штурм почався з двох вибухів від гранатомету та танку (висновки парламентської комісії з розслідування масової загибелі людей). Ці вибухи були приписані терористам, і стали ніби сигналом до початку штурму силами російського спецназу. Російські військові почали стріляти по школі з танків, гранатометів, внаслідок чого почалась пожежа. Заручники горіли живцем, а крокви стелі падали на людей. Керівник спецназу, за однією з версій, дві години забороняв гасити пожежу (на той момент у вогні вже згоріли більше сотні заручників). 186 дітей стали жертвами відмови російської влади від переговорів з терористами. Загалом  же трагедія відібрала життя трьох сотень заручників, більшість з яких, як це не парадоксально, загинули власне через операцію з їх звільнення.

Після цих смертей Путін зробив заяву, що наміру застосовувати силу не було, однак «все пішло швидко та несподівано». Наступного дня після трагедії екскаватор вивіз руїни (разом із шкільними зошитами) на звалище, а разом з тим докази, що могли б відтворити послідовність подій і відкрити людям правду, що ж насправді відбулось у Беслані. Люди, котрі вижили, запевняли,  що всередині школи вибухів не було, її бомбили знадвору.

«В обох випадках російська влада відмовилась від перемовин і визнала за краще вбити терористів, а разом із ними – сотні заручників», пише американський журналіст. Аналізуючи факти, коментарі посадовців, гучні заяви, думки постраждалих, сенсаційні повідомлення в поодиноких ЗМІ у своїй книзі «Менше знаєш, краще спиш» Девід Саттер наводить докази, що російський уряд має прямий стосунок до цих трагедій.

Окрім того журналіст згадує у своїй книзі і про Революцію гідності, яка, на думку автора, штовхнула Путіна на традиційний спосіб відволікання уваги росіян від зловживань їхнього правителя – на нову війну, в Україні. Він знову спровокував убивство тисячі співгромадян, аби залишатись у своєму кріслі, аби на смертях підняти собі рейтинги. Дуже жаль, що Саттер мало відвів місця для катастрофи малайзійського «Боїнга», адже так як він скрупульозно збирає коментарі, факти, докази, він би вкотре довів, що винуватець трагедії, яка відібрала життя у 298-ти невинних пасажирів рейсу MH17 є особисто Путін, який озброїв терористів Донбасу російськими системами «Бук».

То ж яке найбільше зло Путіна? Що не відповів за злочини проти людяності? Курськ, опозиціонери, теракти, Боїнг… Те, що для нього людське життя нічого не значить, що він здатен піддати вогню сотні душ, аби лише втриматись при владі.

Жертв Путіна, «великого поборника тероризму» (читай, основного джерела терору) насправді значно більше, ніж йдеться у книзі Саттера і цьому скромному огляді. Жертви цього тирана, який, за документальними даними ВВС, нажив уже 40 мільярдів доларів, це мільйони тих, кого він обманює, хто вірить в його силу і готовий стати жертвою його манії маніпуляцій, злодійства та підступних планів із утримання влади.

Фото: Громадське.Львів
Фото: Громадське.Львів

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ